Перші враження
Москва зустріла нас снігом. На вулиці -3 за шкалою Цельсія, на вулиці пусто і похмуро. У підземку, мерщій у підземку! Я дивлюсь на обличчя москвичів, які піднімаються по ескалатору. Чому вони такі невеселі? Можливо, всіх ковбасило напередодні 4-го листопада? Ще б пак, плакати з анонсом "Дня народного єдінства" красувались на кожному кроці: в метро, на рекламних щитах, і навіть у пересічних кав’ярнях. Мінін і Пожарський дивились на нас, наче на польських інтервентів, так, як дивляться всюдисущі камери, в надії відстежити хоча б одненького шахіда.
Позаду лишаються чисельні переходи між станціями, і от ми уже в центрі. На московських проспектах з’являються перші відвідувачі. Найчисельніші з них – це моби футбольних хуліганів і трудзагони двірників із сонячного Таджикистану. Останні в цей день, напевне, воліли б сидіти десь у передмісті Душанбе, і покурюючи гашиш, ніжитись під теплими осінніми променями. Але ж ні! Вони мусять прибирати пакетики з-під йогурту і латексні гандони. А також молитись Аллаху, щоби фашня не вбила їх бодай до наступної зарплати.
Виходимо на Лубянку – видовище гнітюче. Мільйони сніжинок і мільйони кубометрів бетону звалились на мене, втоптали асфальт, застрягли у горлі. Нудота. Чому Сартр писав цю книжку про Бувіль? Головний герой бував же у Москві… За його словами, письменник-комуніст любить людей з часів другого п’ятирічного плана. Лубянка людей ненавидить – це я знаю напевне.
А може так і треба? Може, просто слід звикнути до сутінків достоєвщини? Добре, припустимо. Але я не зможу звикнути до такої концентрації фашні, ментів і неонових реклам на 1 км^2. І не забудьте про бізнес-центри (хоча забути про них неможливо)...
АСАВ. Погром в метро
Після дня, проведеного на конференції, ми поїхали на вписку. Вагон метро „made in Мытищи” мчав по сірій лінії. Ми прямували до станції „Дмитрия Донского”, що вже архитипічно звучала для нас як „станція Дмитра Донцова”. Останній був сукою , тому і на власну станцію не заслужив – тим більше, кому він тут треба? А от ст. м. ім. Маяковського просто вражає футуристичним пафосом: розкидані у різні боки написи, цитати з віршів, шматки абстрактної геометрії – це все справляє неймовірні емоції.
На Донського нас мали чекати місцеві RASHi. Хлопці переписувались з ними по інету, але в щщі нікого не знали. Як не дивно, але жодного стоса на кежуал не було в радіусі кілометра. Ми довго чекали, нервово курили „Lenin & Marx”. Убивство часу примушувало робити хоч щось, тому вже хвилин за двадцять вся станція була обліплена стікерами з написом „4 ноября. Русский марш. Зборище дебилов”.
В якийсь момент до переходу влетіла тусовка чоловік 10 (всі як один при шмотках). Однак, вони хутко зникли в жерлі підземки. Через кілька секунд, з криками і погрозами, там же з’являється наступний моб. Цих вже побільше, людей 15. Але... вони пруть прямо на нас. Передові скінхеди вже беруть розбіг, щоби заритися у наші тіла. Лише за пару кроків від нас, розігрітий алкоголем, моб зупиняються:
- Это ж свои! Украинцы! Ребята, это наши киевские друзья! – після цих слів відбувається сцена братання. Московські RASHi спершу прийняли нас за недобитий фашистський моб, і вирішили зробити з нього добитий фашистський моб. Однак, вчасно роздуплились.
- А, может, давайте тех уродов добьем? – питає один колоритний персонаж.
Після слів троє вгашених молодиків вирушають на платформу. Перший скін перестрибує через турнікети і збігає до поїздів. Двом іншим важкувато вдається перелазити через пластикову перегородку - вони втрачають багато часу вже на першому рубежі. До хлопців підходить мєнт, який одразу ж був посланий на хуй. Хто не бачив, як RASHi б’ються з мусорами, той не бачив життя! Лише заради цього варто побувати в Москві.
Акаб викликає підмогу, але вона вже не потрібна. „Служителю порядку” самотужки вдається „вмовити” хлопців повернутись на вихідні позиції. В цей час парочка інших мусорів уже вели під руки першого RASHа, який таки зміг героїчно прорватись на платформу. Як з’ясувалось пізніше, події на станції розвивались просто буремно. АФА-передовик вбігає до вагону, де стоїть толпа нацистів. В одній руці у нього тесак, в другій - газовий балончик. „Убью суки!!!” – з цими словами струмінь слозогінного газу рясно заливає бриті голови. Після газової атаки RASH кинувся в рукопашку. Лише через півхвилини з вагону його витягнули мєнти...
Начебто все обійшлося, але серед москвичів один затриманий. Ми довго стоїмо на станції, і думаємо, що робити далі. В той же час, контингент мусорів, посилений підмогою, активно коситься на нас. Ми – потенційно небезпечний елемент, ми - польські інтервенти. А для чого їм смута на станції? Ні, смута їм не потрібна. Їм порядок потрібен, опричнина, якщо хочете... В нашу сторону прямує якийсь матьорий акаб з вусиками, як у таргана (такі популярні серед московських мєнтів).
- Ребята, - починає він, - я десять лет отслужил в ОМОНе… Если вы через пятнадцать минут отсюда на хуй не съебетесь, тогда я покажу вам все, чему меня ОМОН научил. Про такое даже в желтых газетах не пишут!
Думаю, моє посвідчення журналіста з України йому до сраки. Тому скромно тримаю його в кишені. „Менты у нас ебанутые на всю голову, но зато с ними махаться можно.” – говорить один з москвичів.
Вписка
Їдемо на вписку. Між станціями „Дмитрия Донского” і „Отрадная” простягнулась вся сіра лінія. Сорок хвилин з кінця в кінець. Тепер я розумію, чому росіяни – це найбільш читаюча нація світу – у них є час і місце, де можна заглибитись в літературу. Напевне, десь тут, між вагонами, весь час ширяє дух Достоєвського. Вони грають в хованки із духом Гоголя, і іноді на радостях пиздять Фета. Вони вселяються в пасажирів, оволодівають їх умами. Благо, у привидів є на це шанс – вагони московського метро майже позбавлені реклам і нав’язливих моніторів.
Свято життя триває! На районі пацики пригощають нас ящиком пива, а ми докупаємо горілчаних виробів. Хоча супермаркети в Білокам’яній куди страшніші за наші – в першу чергу цінами. Всі продукти дорожчі в півтора-два рази. Просто жах! Але, менше з тим, це не завадило нам «усугублять» протягом всієї ночі.
Годині о четвертій до нас завітав гість – RASH, затриманий на Донського. Він попросив горілки і почав розказувати. Після затримання мусора почали його на понт брати, мол «твой дом тюрьма» і щось подібне. За годину у відділок завітав дружбан, питає у мєнтів: «А это у вас сидит парень, который полвагона баллончиком залил, и на фашистов с ножом бросался?» Виявилось, що він потрапив за правильною адресою. Кароч, дав він на лапу 500 рублів, і пацану хуліганство оформили (звісно, що дрібне). У RASHа була зламана рука і розбиті кулаки, проте йти в травмпункт він відмовився. Решту ночі довелось відпойувати його анестезією на спиртовій основі.
«Наші». Лєніна вкрали
Наступний день ми прокинулись в напівпорожній квартирі. Майже всі вечірні відвідувачі подались на розгін «Русского марша». Так, екскурсію нам сьогодні не отримати. Ок, самі впораємось!
І знову численні станції, численні двірники-таджики, багатолюдні переходи, загони мєнтів і камери, камери, камери...
«Містер, із іт рілі фемоус Твєрская стріт?» - питає в мене Паша. «Рілі, рілі», - відповідаю я. Гнітюча вуличка, нічого не скажеш. Знову кубометри сталінського ампіру, перемішані із офісними центрами, широкий проспект з неймовірним рухом. Гоголь сказав би, що не кожна собака добіжить до середини Тверської. Та ми не сумуємо, наш шлях лежить до Червоної Площі.
Коли підійшли до Кремля, то з’ясувалось, що сьогодні зачинено не тільки в Мавзолей, але і на саму площу. От суки, сховали дєдушку Лєніна подалі від паломників! Самі ж не дивляться, й іншим не дають! В той день на Червону пустили лише «активістів антифашистського руху Наші» - так повідомляла місцева преса. Нам пощастило побачити цих мєгааццкіх «антифа». На бульварі Тараса Шевченка їх вигружали із автобусів з провінційними номерами. Декласовані елементи, люмпени, що прийшли на поклін до Путіна. Їх обличчя світились вдячністю, за те що влада оплатила їм проїзд в столицю – можливо, за єдиний шанс в житті побачити Москву. До того вони бачили її лише по телевізору в своїх інститутських і ПТУшних гуртожитках...
З дитинства я знав, що в Москві все є. Дефіцитів тут не було ні в радянські часи ні зараз. Але найбільше поширення тут отримали бутіки, супермаркети, кіоски «ШАВЕРМА» і сувенірні лавки. «Містер, ай ем е сітізен оф Гваделупа. Совенірс із вері експенсів фор мі. Містер, кен ю борров мі сам мані?»,- вкотре клянчив РК. Ну і звісно, що ми не утримались від придбання пару ведмедів з балалайками. Хоча, далеко не всі лавочники були привітні: коли я намагався сфоткати одного хрестобородного мужичка з Арбату, що торгував матрьошками - той затулив свій фейс папірцем із написом «Купите у меня что-небудь, и я сам предложу вам сфотографироватся». Жлобяра!
Бєлий Вагон
На другий вечір флет знову переповнювала RASH-тусовка. Коли ми прийшли на вписку, скіни зі своїми скін-гьорлами відпочивали після важкого дня. Вони розслаблялись під веселу музику і фільми про народовольців та Ераста Фандоріна (да уж, Акунін – це справжній пасивний ераст). RASHі добряче повеселились в день маршу. Вони снували по метро і виловлювали моби фашні, які дивним чином відстали від основної колони.
- Едем мы по кольцевой, и тут на одной из станций заходит трое зиганов. – розповідають нам хлопці. – Трое здоровенных фашей! Они демонстративно одевают маски, картинно осматриваются по сторонам, и тут их районный фюрер выдает: «Сейчас мы устроим Белый Вагон!». Один карлан из нашей тусовки подбегает к нему и интересуется «Белый Вагон говоришь?» - «Да, Белый Вагон!» - пафосно отвечает бон. В этот момент наш парень со всего размаху заходит ему кастетом в челюсть. Мы подлетаем и начинаем добивать уродов. Обыватели с криками разбегаются в разные стороны. Весь вагон в крови...
Уявити тільки! RASHі тут просто без башні. У них реально вйськовий синдром. Коли ти щоразу виходиш в гастроном, як на війну, то все життя перетворюється на велику лінію фронту. Війна у натовпі. Когось убивають, хтось кидає бомби, а натовп іде...
Таможня дает добро
Останній вечір підходив до закінчення. Наш поїзд вже чекав на восьмій колії. Ми дружньо розпрощались з RASHами і попростували на свої місця. Сцуко, знову бокові! В останні хвилини до вагону влетів Пес. Пару годин тому він класно посидів з друзями в якомусь пабі, а коли офіціанти принесли рахунок на 800 рублів, вся тусовка дружно звалила так і не розплатившись. Він був п’яний!
Я їхав з Москви, як наполеонівський солдат. Втікав, як польський інтервент. Я їду, а вокзал залишається. І найстрашніше, що там залишаються люди. Там зостаються бригади молдавських будівельників, таджицьких двірників і українських гастарбайтерів. Залишаться і мільйони звичайних росіян, таких же нормальних людей, як RASHі з Відрадного. Тримайтесь люди, все буде добре...
Перша пляшка «рашн водкі» розходиться в момент, ще задовго до кордону. Паличкою-виручалочкою стає провідник. Він йде вагоном, штовхаючи перед себе життєдайний візок з крамом. «У вас горілка є?» - «Тільки Біленька залишилась» - чуємо у відповідь. Така рідненька, така смачненька! Рідний смак, рідної рідини!
Поступово вагон перетворюється на дискусійний клуб, де, можливо, вирішується все, від глобального потепління до проблеми прав тварин. Він трансформується в стихійний поетичний вечір, з усіма належними атрибутами. Деякі люди відходять у алко-астрал, і вирішують свої справи вже на рівні мікрокосмосу. «Буржуазні свині! – несподівано фиркає в нашу сторну якась тітка, - Я таких як ви тонами друкувала!» Що ж, дуже шкода, що люди не цінують поезію. До того ж які ми вбіса буржуазні? Буржуї не п’ють «Біленьку»!
Поїзд неквапно примчав до митниці. В вагоні з’явився натовп прикордонників. Вони кидались по приміщенню, перевіряючи у всіх ганебні папірці про реєстрацію. «Успокойтє іх!» - крикнула вже знайома нам тьотка. Прикордонник виводить мене і Бороду в тамбур. «Сколько?» - без зайвих прелюдій допитується він. Я вже слабко розумію, що відбувається, але напівінстинктивно лізу в кишеню. «Я журналіст!» - заявляю погранцю і машу перед його пикою посвідченням. Він уважно дивиться на документ, а потім компетентно заявляє: «Все равно выйдешь». І лише енна сума цінних папери нашої держави подіяли на нього куди ефективніше...
Ну що ж. Як писав Михайло Лермонтович,
Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ.
| < Prev | Next > |
|---|
